Меморіал, що говорить тишею: вшанування українських розвідників

Меморіал українським розвідникам — це не просто пам’ятник. Це простір, у якому завмирає час. Місце, що несе в собі тягар жертовності та стриману гідність служіння у тіні. Він промовляє не словами, а формою, світлом і тишею — вшановуючи тих, хто жив, боровся і не повернувся.

Ідея належить скульптору Назару Білику, у співпраці з архітекторами Guess Line Architects: Катериною Іващук, Єгором Перепелюком, Славіком Іваськівим, Михайлом Когутом та Андрієм Лесюком. Композиція складається з двох видовжених стел, що здіймаються вгору, немов крила, застиглі в русі. Їхні рельєфні поверхні — не просто декоративні елементи, а уособлення спротиву, витривалості та невидимої мужності. Кожна тінь, кожен вигин — ретельно продумані, аби передати напругу й велич тиші.

У світлі дня рельєфи оживають у грі світла та тіні, а вночі м’яке підсвічування надає монументу відчуття містичності. Простір між стелами — це пауза, дихання. Тут можна зупинитися, згадати, відчути присутність тих, кого вже немає поруч.

На внутрішніх стінах викарбувані імена загиблих українських розвідників — кожне ім’я як знак пам’яті, переданий наступним поколінням. Якщо подивитись на меморіал згори, його форма нагадує око — символ пильності, мовчазної присутності, що ніколи не згасає. У самому центрі — коло, символ вічності й місце для покладання квітів.

У проєкті використані сучасні композитні матеріали, що забезпечують довговічність і стійкість до зовнішніх впливів. Кожна деталь, кожна грань має своє значення — разом вони створюють не просто об’єкт, а простір переживання.

"Цей рік роботи над меморіалом був для нас досвідом тиші, напруги та відповідальності," — ділиться Назар Білик. — "Ми шукали мову, якою може говорити пам’ять — без пафосу, без зайвих слів. Зовні — форма боротьби, всередині — тиша і присутність. Це — для тих, хто діяв у тіні, щоб інші жили у світлі. Для мене це не просто меморіал. Це — форма вдячності."

Назар Білик

Фотографи Дмитро Пруткін та Дмитро Колос