«Червона річка» DECORKUZNETSOV: інсталяція про пам’ять і втрати

Матеріал як метафора

Інсталяція виконана з етиленвінілацетату — побічного продукту взуттєвого виробництва. Для художників цей матеріал став символом переродження: відходи, які отримали нове життя у вигляді живої, пульсуючої структури. Червона сітчаста форма ніби нагадує артерії людського тіла, переплітаючись уздовж стін та сходів музею.

«Ми хотіли, щоб робота виглядала так, ніби вона дихає простором, — кажуть художники. — Вона говорить про кров, втрати та пам'ять, які стали невіддільною частиною нашого сьогодення».

Рефлексія на війну

Створена у місті, яке живе на межі небезпеки, інсталяція стає емоційною відповіддю на повномасштабну війну. Червоний колір — це кров і пам’ять, а сама річка — метафора колективної травми, яка тече крізь покоління.

Розташування музею робить проєкт ще більш значущим: Дніпро — місто, яке відчуває на собі постійну загрозу, і водночас стає простором для мистецтва, що осмислює реальність. «Червона річка» перетворює сам музей на місце пам’яті, нагадуючи, що культура — це теж форма опору.

Між орнаментом і загрозою

Форма інсталяції викликає подвійні асоціації: з одного боку, вона нагадує традиційні українські орнаменти, а з іншого — схожа на кровоносну систему або мережу ран. Цей перехід між красою і болем створює напругу, яка втримує погляд глядача. Вона ніби ставить запитання: «Де проведена наша червона лінія? І куди веде червона річка?»

Міжнародний контекст

«Червона річка» — частина довготривалого дослідження матеріалу, яке Катерина та Валерій розпочали ще у 2008 році. Роботи студії DECORKUZNETSOV експонувалися на міжнародних виставках: Bauhaus Brussels (2024), Dutch Design Week (2024, 2017), Paris Design Week (2017), Milan Design Week (Salone del Mobile, 2023)

Інсталяція в Дніпрі стає важливим продовженням цього дослідження, але водночас набуває особливого значення у контексті війни, коли мистецтво перестає бути лише формою, а стає свідченням часу.

Мистецтво як пам’ять

«Червона річка» — це не просто об’єкт, а переживання. Вона примушує відчути тендітність людського життя, у якому пам’ять про втрати переплітається з силою продовжувати жити. Це робота, яка говорить не голосно, але сильно. І саме в цій тиші — головна сила проєкту.

Співавтори: Артем Малютін, Тетяна Щедрова
Фотограф: Олег Самойленко